Тепліше людині в дорогах важких,

В суворих краях від того,

Що десь там на світі є рідний куток,

Є його добра школа.

  …На фоні густої зелені велетенських розлогих лип, в оточенні струнких беріз стоїть школа. Збудована у 1981 році. Історія створення її праматері сягає у сиву давнину.

  Перечитуючи матеріали архіву, в «Клірових відомостях» з початку 1796 року зустрічаємо одну і ту ж фразу: «Школи в сім селі немає жодної». І тільки в записах за 1871 рік нарешті знаходимо запис, що в селі діє «школа грамоти», в якій навчаються лише хлопчики. Виходить, що в попередні десятиліття в Озютичах панувала суцільна неписьменність. У наш час таке явище здається неймовірним, а в ті часи таке становище освіти на селі було звичним, і нікого це не турбувало. Далі в документі за той же 1871 рік повідомлялося,що в селі нема добре підготовленого вчителя, а школа утримується за кошти селян «убого». Та й саме приміщення збудоване також за кошти громади села. Це один з прикладів ставлення уряду царської Росії до навчання селянських дітей.

  З документа архіву за 1897 рік дізнаємося, що становище освіти в Озютичівській школі дещо покращилося. Тут після закінчення Волинського міського училища почав працювати учителем дев’ятнадцятирічний Віктор Мартинов. Заняття цей вчитель проводив старанно і цікаво, давав учням хороші знання, любив дітей, заслужив повагу на селі. «Досить шанованим був у селі за простоту свою, зразкове поводження і, разом з тим, за інтелігентність і культуру. А за любов до дітей, зразковим ставленням до занять заслужив визнання і пошану у жителів села», - такий запис про вчителя зробив у «Клірових відомостях» за 1894 рік священник О. І. Конашевський – настоятель Кисилинської церкви, який служив тоді в Озютичах і викладав у школі «Закон Божий». Але шанований селянами вчитель не затримався довго. Пропрацював в Озютичах всього лише рік. Напевно, його як вмілого і старанного вчителя перевели в інше місце, бо в 1898 році, за матеріалами архіву, тут вже працював відставний унтер-офіцер Степан Васильєв. Уроки він проводив «не зовсім старанно», часто пропускав заняття, а згодом виїхав з Озютич. Його замінив якийсь волосний писар.

  У документах за 1904 рік повідомляється, що в селі діє «школа грамоти», але тепер в ній, крім хлопчиків (21), навчаються і дівчатка (6). Також є дані, що на утримання школи «казною виділено коштів на суму 70 рублів на рік». Звичайно, їх не вистачало, і школу перевели в нижчий розряд – «домашню школу», у якій навчалося в 1907 році 20 хлопчиків і 6 дівчаток.

  У 1911 році на клопотання громади села та з ініціативи молодої учительки Антоніни Гриневич, доньки священника, казна на утримання школи виділила вже 103 рублі, а також певну суму зібрала громада. Завдяки цьому школу знову перевели у вищий розряд – «церковно-приходську». Тепер у ній навчається 36 хлопчиків і 14 дівчаток.

  За польської влади, за спогадами старожилів, Озютичі було досить великим містечком, приблизно таким, як Торчин у ті роки. Тут діяло понад 20 приватних магазинів – «лавок» або «склєпів», власниками яких були місцеві євреї. Кожного тижня, в п’ятницю, відбувалися ярмарки. На них з’їжджалися люди з багатьох навколишніх сіл, навіть з Грубешова (нтні республіка Польща). Вулиці в містечку викладені бруківкою, обабіч якої  - дерев’яні настили, так звані тротуари. Близько 70% населення становили євреї, решта – українці, поляки, німці. У ті часи в Озютичах діяло поштове відділення, працював паровий млин з чотирма парами валець і одним каменем. Володів ним багатий єврей Хаймуш. На Турії знаходився водяний млин, гребля якого утворювала великий став, більший від Озютичівського озера. На околиці села працював вітряк. У містечку було кілька єврейських олійниць, гуртовень та чухралень вовни. Саме містечко було центром, до якого близько прилягало село Іванів (нині це вулиця Кутузова села Озютичі, по-місцевому вона й дотепер носить назву Янів), з північного сходу прилягала окрема колонія – Ясінець, де проживали переселенці (сьогодні про цю місцину нагадують поодинокі старі груші посеред поля обабіч ґрунтової дороги на село Твердині), а із заходу – колонія Поставицька.

  У ті часи діяла так звана «польська» школа. Це була початкова «чотирикласна» школа. Окремого приміщення школи не було, тому діти навчались у найманих приміщеннях – будинках заможних євреїв. Одне з таких приміщень було у центрі містечка в будинку єврея Канделя (тепер це вулиця Молодіжна, нині тут проживає Душейко Б., але саме приміщення, зрозуміло, не збереглось). Друге приміщення для школи було неподалік від подвір’я старого млина у будинку єврея-лавочника (тепер тут знаходиться садиба Пшенка С.). Навчання у цій школі проводилось польською мовою. Директором початкової польської школи був пан Кусаль. У школі навчалось багато дітей поляків, українців, євреїв, німців.

  У 1938 році діяла вже семирічна польська школа в типовому на той час дерев’яному приміщенні з шістьма класними кімнатами і учительською. Класи розміщались по дві сторони високого коридору з вікнами у верхній частині його. В кожному класі було по чотири великих вікна. Слід відмітити, що вікна ці були розміщені на такій висоті, що, сидячи за партою, учень не бачив, що відбувається на дворі. Такі ж приміщення школи були збудовані в той час у Затурцях, Торчині, Мочулках. Лише раз в тиж-день викладались уроки рідною мовою і читалось «Боже письмо». До дітей поляків приходив ксьондз з Кисилина, щоб читати «Боже слово», а дітям українців читав місцевий дяк Колісниченко. У кожному класі чисельність дітей сягала до 20-22 учнів. До місцевої школи Озютич ходили діти з навколишніх сіл: Іванова, Журавця, Запустів, Рудні.

  Після поразки Польщі у Другій світовій війні 1939 року в  Озютичі прийшла радянська адміністрація. Містечко стало районним центром. Більшість численних адміністративних установ, властивих радянській владі, розмістились у просторому триповерховому приміщенні нового млина, засновником якого був якийсь багатий капіталіст. На околиці Озютич знаходився маєток пана Голумбійовського з численними господарськими будівлями та просторим будинком, який тепер було відведено під райвійськкомат. За садибою розкинувся великий панський сад, на території якого розмістилася садиба створюваного вже тоді колгоспу.

  Школа реорганізувалась. Польська школа була закрита, в цьому ж році стала діяти «совєцька» школа. Уроки проводили вже нові радянські вчителі. Вводились нові предмети, нові підручники. На уроках співів лунали нові пісні: «Москва майская», пісні про Леніна, Сталіна, «Інтернаціонал». Навчання у школі проводилось у тому ж таки приміщенні. До речі, приміщення семирічної школи знаходилось навпроти сьогоднішньої садиби місцевого жителя Ковальчука В. (вул.. Шевченка).

  Коли у 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна, зрозуміло, школу було закрито на довгі роки. У перший день війни, в неділю, між Озютичами і Ворончином через неполадки в моторі приземлився німецький літак, що повертався з бомбардування. В результаті невдалої посадки німецький пілот пошкодив обидві ноги. Другий пілот приніс  його до околиці Озютич в одну з крайніх хат. Місцевий лікар надав німецькому льотчику першу допомогу – наклав саморобні шини на поламані кінцівки ніг. Німецький військовий подякував лікарю і сказав, що через два дні тут буде їхня армія і тоді свого товариша забере. Та не знав він, що залишив свого друга на смерть. Енкаведисти вистежили німецького пілота і розстріляли. А через два дні сюди справді прийшли німці і влаштували криваву помсту. Хтось сказав, що пілота убили місцеві євреї. Німці жорстоко розправились з єврейським населенням: на околиці села були розстріляні цілі єврейські родини, мало кому вдалося тоді врятуватись.

  Страшним для жителів Озютич був і 1943 рік, коли спровокована ворожнеча між поляками і українцями стала найбільш жорстокою. То був час, коли люди спали одягнені, не знали, чи на ранок залишаться живими. Щоночі – стрілянина, спалахи пожеж виникали то в одному, то в іншому селі. У сусідньому селі Купичів поляки зробили свою «пляцувку» - опорний пункт для оборони, тут зібралось багато польських сімей. А в селі Твердині розмістився центр українських повстанців на чолі з отаманом Соколом.

  Ворожнеча між поляками й українцями припинилася, коли до Озютич підійшла лінія фронту. За спогадами старожилів, це, дійсно, були часи, коли в одному селі панувала «Польща», а в другому – «Україна».

  Коли відкотився страхітливий вал війни, коли село Озютичі у 1944 році було звільнено від фашистів, то на місці колись квітучого містечка залишилось згарище. Згоріло все: селянські хати, церква, млин, всі будівлі панського двору, внаслідок бомбардування було пошкоджене приміщення школи. Пізніше воно було розібране і, за вказівкою голови сільської Ради Білогруда М., вивезене до села Затурці.

  Ця війна завдала Озютичам нищівного удару, після якого з містечка, яким було за часів Польщі, перетворилось у звичайне село, котре за радянського часу нарекли «безперспективним».

  Час ішов. Поступово село відроджувалось від розрухи. Хоч повільно, але налагоджувались справи місцевого колективного господарства. Згодом відкрилась початкова школа.

  У 1953 році почала діяти семирічна школа. Оскільки старе приміщення розібрали, то виникла потреба у будівництві нового.

Але будувати не довелось: не було коштів. Тому одним корпусом школи слугувала хата Шахраюка Пилипа, якого вислали на Сибір як куркуля. Другу хату під приміщення школи перевезли з Янова, купивши її в Дрилюка Леоніда. На Янові ця хата була наполовину власністю Дрилюка Л., а друга половина слугувала як школа. Оскільки на Янові школу закрили, то будинок, у якому навчались діти, перевезли в Озютичі, хоча в Озютичах було приміщення школи (тепер ця територія відведена під кладовище), пізніше у цій будівлі була контора, ще пізніше – сільський клуб. Тепер діти-янівці стали ходити в школу в Озютичі.

  Директором семирічної школи з 1953 року був Євчук Адам Арсентійович. Першими вчителями початкової початкових класів були Будзіло Ганна Сидорівна, Дихало Галина Петрівна (спочатку навчала дітей на Янові, а згодом виїхала з Озютич), Герасимчук Галина Андріївна (теж працювала вчителем на Янові, згодом виїхала в с. Твердині).

   У 1960 році почала діяти восьмирічна школа. Перший випуск восьмирічної школи був у 1961 році. Директором школи був Циганков Андрій Федорович (1957-1973 роки директорства). Наступного року (1962) школа святкувала новосілля. Новий мурований корпус школи гостинно запрошував школярів та їх вчителів. Порівняно великі, просторі класи, обладнані під кабінети географії, історії, біології.

  Разом з уведенням в експлуатацію нового корпусу школи використовувались і старі дерев’яні приміщення. Так, наприклад, в першому дерев’яному приміщенні розмістилась бібліотека, майстерня, а в другому – половина приміщення слугувала під навчальні класи, а в другій половині жив директор школи – Циганков А. Ф., пізніше у цій половині розміститься шкільна їдальня.

   У школі продовжувались традиції піонерської та комсомольської організацій. Юні піонери взяли шефство над могилою загиблих  воїнів в роки Другої світової війни. Функціонувала тимурівська робота. Тимурівці допомагали вдовам, ветеранам війни. Визначною подією села стало відкриття обеліска Слави у 1969 році.

   Озютичівська школа гордиться своїми випускниками, в минулому малечою-школярами, жовтенятами, піонерами, комсомольцями. Своїм успіхам у житті вони завдячують своїм учителям. Особлива дяка вчителям початкових класів, які чуйно, ласкаво плекали юні душі, вчили вірити у добро, виховували терпіння, старанність, мужність. Такою вчителькою була, є і буде Гудим Оксана Гуріївна. Не одне покоління юних душ виплекала ця воістину мужня, терпляча, любляча жінка.

    Школа села Озютичі радо навчала дітей і з навколишніх сіл. Так протягом десяти років (1969-1979 рр.) в Озютичівську школу ходили діти з села Мочалки Турійського р-ну. До речі, в ці роки чисельність школярів сягала 140 учнів.

  За керівництва школою Козаченка Володимира Павловича було розроблено проект будівництва нового корпусу школи. Будівництво велось силами місцевого колективного господарства (голова колгоспу – Франчук В. Ф.). Посильну допомогу в будівництві надавали учні-старшокласники, вчителі, батьки. І ось в грудні 1981 року будівництво було завершене. Урочисте відкриття нового корпусу школи відбулось у грудні 1981 року. Керівництво навчально-виховним процесом у стінах нової школи з 1980 по 1984 рік здійснювалось Козачуком Євгеном Івановичем. Корпус нового приміщення школи був великий, з просторими класами, гардеробом, піонерською кімнатою. У перші роки функціонування нового корпусу їдальня для школярів містилась у старому приміщенні цегляної школи, яку учні називали: «червона школа». Пізніше їдальня почала працювати в новому корпусі.

   У 1984-1985 рр. на базі Озютичівської школи (за директорства Остапйовського Ігоря Євгеновича (1984-1987рр) ) було відкрито піонерський табір «Барвінок», що працював два літні сезони. Тут відпочивали школярі з усього району.

   З 1993 по 1995 рік в Озютичівській школі  навчались діти з села Запусти. В той час у школі був новий керівник – Ткачик Володимир Михайлович (1987-1995 роки директорства). Саме за його керівництва школою навчальний заклад було реорганізовано в школу І-ІІ ступеня.

   У 1995 році новим керманичем школи став Гапяк Олександр Володимирович. За останні роки школа дещо змінила своє обличчя. Естетичного вигляду набули класні кімнати, їдальня, бібліотека, майстерня, створено музей історії освіти. Завдяки реалізації проектів з енергозбереження вдалось забезпечити належний температурний режим та створити сприятливі санітарно-гігієнічні умови для навчально-виховного процесу.

   У школі ефективно діє учнівське самоврядування: учнівська держава «Первоцвіт».

   Наші випускники – це гордість школи. Серед них – інженери, юристи, вчителі, лікарі, музиканти, підприємці, науковці. Цей список професій можна продовжити, хоча не важливо: ким ти став у житті, важливо: якою людиною ти є. Людиною з великої літери: чесною, доброю, працьовитою, щирою.

А наша рідна Озютичівська школа  - це «школа, яка виводить в люди!»

   Перегортаючи останню сторінку, хочеться зауважити, що людина повинна дорожити пам’яттю свого минулого, бо вороття до нього немає, але лише одне є на світі вічне – шлях до школи!